Твардовський Олександр Трифонович, російський поет, народився в червні 1910 року на Смоленщині в родині сільського коваля, грамотної й начитаної людини, отож він був знайомий із російською класикою з дитинства. У 1922 році Олександр закінчив чотири класи, навчатися ж далі не зміг через матеріальні труднощі. Із 1924 року він надсилає до місцевих газет замітки, але друкують їх рідко. Поетичний дебют Твардовського відбувся в 1925 році: в газеті «Смоленське село» надрукували його вірш «Нова хата». У1929 році Твардовський від'їжджає до Москви в пошуках постійної літературної роботи, а в 1930 р. повертається до Смоленська, де вступає до Педагогічного інституту й живе до 1936 р.

На цей період припали тяжкі випробування для його родини: батьків та братів розкуркулили та відправили у заслання. Поза тим саме в ці роки виходить серія нарисів Твардовського «Колгоспною Смоленщиною» та його перший прозовий твір «Щоденник голови» (1932 p.).

Серйозним етапом у поетичній творчості Твардовського стала поема «Країна Муравія» (1934-1936), присвячена колективізації.

У 1936 році Твардовський переїжджає до Москви, де вступає на навчання до Московського інституту історії, філософії та літератури. У ці роки він багато перекладає класику народів СРСР. Іще під час навчання за заслуги в галузі літератури був нагороджений орденом Леніна. Всесоюзне визнання та літературна слава дозволяють поетові домогтися повернення із заслання родичів.

Військовий шлях Твардовського почався в 1939 р. Як військовий кореспондент він бере участь у поході до Західної Білорусії, а згодом у Фінській кампанії 1939-1940 pp.

У 1941-1945 pp. було написано поему «Василь Тьоркін», а в 1942-1946 pp. — поему «Дім біля дороги».

У 1950 році Твардовського було призначено головним редактором журналу «Новий світ». Основні твори подальших років: поеми «За даллю — даль» (1950-1960), «Тьоркін на тому світі» (1954-1963), «За правом пам'яті» (1967-1969); збірка «Із лірики цих років» (1959-1967).

Помер письменник у 1971 році, невдовзі після закриття журналу.

Олександр Твардовський відомий читачеві насамперед як автор поеми «Василь Тьоркін», що так полюбилася народу. У поемі важливими є не лише дієві глави, а й ліричні відступи, що названі гранично просто: «Від автора», «Про себе», «Про війну». У них висловлені думки про малу і велику батьківщину, про обов'язок перед нею, про відповідальність кожного «за Батьківщину, за народ і за все на світі». У них автор розмірковує, говорить з читачем правдиво та відверто, ділиться тривогами й надіями.

У фронтовій ліриці поета особливо виділяється тема героїзму. Тому Твардовський широко використовує жанр балади, для якого характерний пафос уславлення героїзму. До таких творів належать «Балада про червоний прапор», «Балада про товариша», «Балада про зречення».

О. Твардовський знав про війну не з чуток, сам пройшов її важкими дорогами багато сотень кілометрів, тому його вірші, правдиві та суворі, сповнені історичного оптимізму, віри в перемогу. Один із найкращих його віршів «Я був вбитий під Ржевом» написаний у формі монологу колишнього бійця, що поліг за свободу батьківщину й тому має право говорити з живими відверто, без зайвого пафосу.

Я убит подо Ржевом,

В безымянном болоте,

В пятой роте, на левом,

При жестоком налете...

Поетові вдалося створити збірний образ покоління, що лишилося на полях битв, чесно виконавши свій обов'язок до кінця. Автор зміг віднайти межу між життям і смертю, пам'яттю й забуттям, яку здатен зрозуміти й осягнути лише талант поета. Ця поезія сприймається як заповіт усіх полеглих, тих, хто не дожив до перемоги, тим, хто дійшов і здійснив її. Це й попередження всім наступним поколінням, щоб вони не допустили повторення кривавої війни, бо зупинити її складніше, ніж запобігти їй. Зі своєї далі поет говорить до нащадків, аби пам'ятали тих, хто заплатив за перемогу непомірну ціну — своє життя.

Завещаю в той жизни

Вам счастливыми быть

И родимой отчизне

С честью дальше служить.

И беречь ее свято,

Братья, счастье свое —

В память воина-брата,

Что погиб за нее.

«Вірші ці, — писав О. Твардовський, — продиктовані думкою й почуттям, які протягом усієї війни і в післявоєнні роки найбільше заповнювали душу». Це було те невичерпне почуття провини перед полеглими, котре жило в серцях фронтовиків, — усіх тих, хто боровся за Батьківщину і залишився живий. Тема вини перед полеглими ще виразніше постає у вірші «На карб не ставте дотепер мені...», який розкриває проблему історичної пам'яті й моральної відповідальності перед тими, хто поліг на війні.

Я знаю, никакой моей вины

В том, что другие не пришли с войны,

В то, что они — кто старше, кто моложе —

Остались там, и не о том же речь,

Что я их мог, но не сумел сберечь, —

Речь не о том, но все же, все же, все же...

Ліричний герой, розуміючи, що його вини немає в тому, що «інші полягли на тій війні», все ж не може не відчувати внутрішньої провини перед полеглими.

О. ГЕНРІ

(1862 - 1910)

О. ГЕНРІ (автонім: Портер, Вільям Сідней — 11.09.1862 — 05.06.1910) — американський письменник.

Народився в сім'ї лікаря. Можливо, успадкував схильність до літератури від матері, котра малювала та віршувала, та діда, редактора місцевої газети. Після смерті матері (1865) вихованням О. Генрі займалася тітка по батькові, Евеліна Портер. У її приватній школі він провчився до 1876 р. Одним із найпоширеніших завдань учительки було скласти продовження оповідання, початого нею. За спогадами однокласників, О. Генрі найкраще за всіх вдавалося вигадувати незвичайні кінцівки.

У 17 років О. Генрі розпочав працювати у свого дядька і невдовзі отримав диплом фармацевта. В аптекарському клубі він зустрічав найрізноманітніших людей; у той час розквітнув його талант карикатуриста.

У 1882 р. О. Генрі поїхав у Техас, де провів наступні п'ятнадцять років життя. Перші два роки жив на ранчо своїх друзів Холлів, де навчався всьому, що повинен вміти справжній мешканець Заходу, а також вивчав французьку, німецьку й іспанську мови. Переїхавши в Остін, О. Генрі працював клерком і весь вільний час присвячував читанню. 1 червня 1887 р. одружився з Етол Естес. Став креслярем у Земельному управлінні штату Техас і одночасно надсилав у різні редакції свої гуморески. У вересні 1889 р. отримав перший гонорар з газети «Детройт фрі прес», і того ж місяця народилася його донька Маргарет Ворз. Із 1891 р. О. Г. — касир в Остінському Національному банку.

У березні 1894 р. О. Генрі став редактором, видавцем, художником і автором газети «Роллінґ Стоун» («Rolling Stone»). Більшість оповідань, опублікованих у ній, — пародії на відомі літературні штампи. Чимало з них своїми темами, героями та стилем стали попередниками майбутніх знаменитих новел. Через брак коштів газета проіснувала всього рік.

В Остінському банку виявилася нестача, і О. Генрі звинуватили у розтраті, не взявши до уваги того, що він видав значну суму грошей без розписки з наказу керуючого банку, про що той попередив ревізора та суд. Чекаючи суду, О. Генрі вів гумористичний відділ у газеті «Х'юстон Пост» («Houston Post»). У скетчах і гуморесках того періоду вже з'являються теми «облудного блиску», іронії долі, прихованої шляхетності; діють такі герої, як митці, шахраї, закохані. Монолог «Репортера «Пошти» перед оповіданням «Ніч помилок» («The Night of Errors») містить кредо О. Генрі: його цікавить повсякденне життя звичайних людей, яких він порівнює з маріонетками.

Справу про розтрату поновили, й О. Генрі зобов'язали постати перед судом. Він переховувався в Новому Орлеані, де працював репортером, а через кілька тижнів виїхав у Гондурас. Враження від життя у цій тропічній країні правлять за матеріал для оповідань, яким властиві пригодницька фабула, реалістичні та яскраві замальовки природи, культури та побуту мешканців Латинської Америки. Згодом, у Нью-Йорку, за порадою видавця двадцять із них були перероблені й об'єднані у першу книгу О. Генрі — «Королі й капуста» («Cabbages and Kings», 1904; Для живої та насиченої подіями тканини роману характерне розмаїття способів типізації, на-смішкувато-іронічне ставлення до дійсності, гра зі словом, прийом циклізації новел за місцем дії чи головним героєм. Назва та передмова до роману нагадують про «Алісу в Задзеркаллі» Л. Керролла. Своїм змістом і сатиричною спрямованістю О. Генрі полемізує з «колоніальною» літературою (Р. X. Девіс та ін.) і наближається до авторів, які засуджували на початку XX ст. агресивність США щодо «бананових республік (Марк Твен, Г. Фуллер та ін.).

Через тяжку хворобу дружини О. Генрі повернувся в Остін. Відразу ж після смерті Етол його заарештували і в березні 1898 р. засудили до п'яти років ув'язнення. У в'язниці О. Генрі продовжував писати новели, головна тема яких — доля зневаженої людини. З досвіду цих років народився головний герой збірки «Шляхетний шахрай» («The Gentle Grafter», 1908); зустрічі з техаськими та мексиканськими розбійниками дали сюжети для «Серця Заходу» («Heart of the West' 1907); доля реального в'язня — в основі однієї з найкращих новел «Навернення Джіммі Валентайна» («A Retrieved Reformation»). Псевдонімом О. Генрі вперше підписався під оповіданням «Різдвяний подарунок Свистуна Діка» («Whistlir: Dick's Christmas Present»).

Вийшовши на волю, О. Генрі деякий час жив у Піттсбурзі, а в 1902 р. переїхав у Нью-Йорк Усе створене за останні вісім років життя — найзначніша частина творчості письменника. Вийшли друком збірки «Чотири мільйони» («The Four Million», 1906), «Палаючий світильник» («The Trimmed Lamp», 1907), «Серце Заходу». «Голос великого міста» («Voice of the City», 19081. «Шляхетний шахрай», «Дороги долі» («Road of Destiny», 1909) та ін.

Новела О. Генрі — визначне явище в історії світової літератури. Використовуючи досвід В. Ірвінґа, Е. А. По, Марка Твена й ін., перипетії власної долі та журналістські навики, О. Генрі довів де досконалості провідний жанр американської прози. Його новели вирізняються захопливою фабулою, стислістю, добрим гумором. їм притаманний принцип «подвійної сюжетної пружини», що спрацьовує у фіналі. Справжня розгадка старанно і непомітно готується від самого початку, але приховується підстановкою оманливого розв'язку.

Світ новел нагадує життя О. Генрі своєю калейдоскопічністю, неймовірністю і водночас буденністю того, що відбувається. Це енциклопедія повоєнної Америки, де з однаковою легкістю оповідається про ковбоїв Дикого Заходу, провінційних фермерів та продавщиць Нью-Йорка. Герой О. Генрі, зазвичай, пересічна людина, котра вміє знаходити пригоди у повсякденності. Автор називав своїх персонажів типами: його цікавила не їхня внутрішня подоба, а ситуації, в які вони потрапляють. Мова новел характеризується вживанням просторічної лексики та сленгу, широким використанням прихованих цитат із творів світової літератури.

Вершина творчості О. Генрі — новели про Нью-Йорк. Заперечуючи самою назвою своєї збірки («Чотиримільйони») твердження, щонью-йоркську суспільність утворюють чотириста осіб, новеліст відтворює бурхливе життя всіх чотирьох мільйонів його мешканців. Він звертається до таких характерних для його сучасників (С. Крейн, Т. Драйзер) тем, як самотність людини у великому місті, всесильність грошей; до проблем соціального дна. Але О. Генрі бачить у Нью-Йорку і особливий, казковий світ; це «велике місто Багдад-над-підземкою». Закони випадку і мудрої долі керують його мешканцями; розповідає про це добрий і насмішкуватий оповідач. Понад сто сорок новел читаються як розділи однієї книги, подібно до казок «Тисячі й однієї ночі». Вважати просто «розрадником» О. Генрі неправомірно: лише одна із його героїнь виходить заміж за мільйонера («The Buyer from Cactus-City»); протилежні за тоном новели «Дари волхвів» («The Gift of the Magi») та «Умебльована кімната» («The Furnished Room») доводять близькість горя та радості у світі. Після виходу «Чотирьох мільйонів» О. Генрі здобув шалений успіх. Критики з «Атлантік Манслі» («Athlantic Monthly») та «Букмена» («Bookman») порівнювали його з Ґ. де Мопассаном, А. Чеховим, Дж. Р. Кіплїнґом. Лише за 1904-1905 pp. О. Генрі написав близько ста двадцяти новел.

У 1907 р. О. Генрі одружився із Сарою Коулмен, своєю приятелькою по Ґрінсборо. Він працював над віршами до музичної комедії за новелою «Тому, хто чекає» («То Him, Who Waits»). З'явився задум роману — історія життя сучасної людини. Проте здоров'я письменника ставало дедалі гіршим. 5 липня 1910 р. О. Генрі помер у Нью-Йорку і був похований в Ешвіллі.

Ставлення критики до творчої спадщини новеліста було неоднозначним. У перші десять років після смерті письменника популярність його творів була вражаючою; його називали одним із видатних письменників світу (С. В. Дорен, А. Хендерсон, X. Роллінз). З 1919 р. кращі американські новели публікують у збірках «Оповідання, що отримали премію О. Генрі» («О. Henry Memorial Prize Stories»). У середині 20-х pp. О. Генрі почали вважати «розважальним» автором, котрий прикрашує дійсність (Ф. Л. Патті, Г. Менкен). Автори статей і монографій другої половини XX ст. визнають, що творчість письменника посідає унікальне місце в історії американської літератури. Сьогодні О. Генрі — один із найбільш читаних і популярних авторів у всьому світі.