СВІФТ, Джонатан

(1667 — 1745)

СВІФТ, Джонатан ( 30.11.1667 — 19.10.1745) — англійський письменник.

З творчістю Свіфта пов'язана сатирична традиція англійської літератури, яка набула подальшого розвитку у творах багатьох поколінь письменників. Як майстер сміху у різних формах його вияву — від нищівного сарказму до ущипливої іронії — Свіфт посів чільне місце у світовій літературі.

Творчість Свіфта — важливий етап у розвитку англійського просвітницького реалізму XVIII ст. Його сповнена обурення сатира таврувала вади сучасного йому світу, руйнуючи оптимістичні сподівання просвітників на майбутній прогрес. Свіфт критикував внутрішню політику Англії, висміював парламентську систему, засуджував колоніальні та загарбницькі війни, виступав проти релігійного марновірства та невігластва. Корисливості «приватного» інтересу і «розсудливості» буржуа він протиставляв поняття громадського обов'язку та відповідальності перед народом. Звертаючись до конкретних проблем сучасної йому дійсності, Свіфт трактував їх у філософському плані, соціальна гострота і злободенність його творів переростають у всеосяжні узагальнення. Сатира Свіфта має філософсько-політичний характер, його творчості притаманний яскраво виражений громадянський пафос.

Батьківщина Свіфта — Ірландія. Він народився в Дубліні, його рідні з діда-прадіда були англіканськими священиками. Парафіяльним священиком був і його дід Томас Свіфт, котрий під час англійської революції XVII ст. виступив на захист королівської влади, а потім зазнав за це репресивних утисків (зокрема, нові можновладці реквізували все його майно). Відтак саме тоді члени його численної сім'ї (а у Томаса було тринадцятеро дітей), покинувши місто Ґудріч, роз'їхалися в різні куточки Англії, а деякі з братів (серед них був і батько майбутнього письменника Джонатан) подалися в Ірландію. Тут Джонатан отримав посаду доглядача судових споруд, але помер зовсім молодим, залишивши напризволяще свою сім'ю: маленьку доньку та дружину Ебіґейл, яка саме чекала народження другої дитини. Через сім місяців після смерті батька немовля з'явилося на світ — на честь небіжчика хлопчика назвали Джонатаном. Невдовзі Ебіґейл, залишивши сина під опікою годувальниці, назавжди виїхала до Англії, де оселилася у Лестерширі, у маєтку Фарнхем, що належав родині Темплів.

Джонатан зростав, не знаючи материнського піклування і тепла рідної домівки. Дитячі роки майбутнього письменника минули в сім'ї його дядька Ґодвіна Свіфта, вельми успішного адвоката, котрий жив у Дубліні. Коли хлопчикові виповнилося 6 років, його віддали на навчання у школу в ірландському місті Кілкенні, а в 14 років він вступив у Триніті-коледж Дублінського університету. Тут Свіфт вивчав теологію, страждав від відчуття сирітства, матеріальної залежності від родичів, від суворої атмосфери коледжу та схоластики, яка панувала у викладанні. Єдиною втіхою для хлопця стали поезія та історія. Захоплення цими дисциплінами відволікало Свіфта від теологічних студій, отож, складати іспити на звання бакалавра йому дозволили лише «з особливої ласки». У 1686 р. він здобув ступінь бакалавра мистецтв. Проте завершити повний курс університетської освіти Свіфту завадили події революції 1688 р. Скинення з престолу короля Якова II викликало хвилю повстань ірландських католиків, котрі стали на захист Стюартів-вигнанців. Чимало англійців були змушені втекти з Ірландії. У 1689 р. залишив Дублін і Свіфт. Упродовж деякого часу він жив у Фарнхемі разом із матір'ю, а потім влаштувався на службу до Вільяма Темпла й оселився у його маєтку Мур-Парк. Обов'язки секретаря Темпла Свіфт виконував протягом кількох років (до 1694 p.). Вільям Темпл — колишній політичний діяч, дипломат, який служив при дворі Карла II Стюарта, шанувальник літератури та мистецтва і знаний сучасниками есеїст, високо цінував ґрунтовні знання й ерудицію юного Свіфта.

Роки, які Джонатан провів у Мур-Парку, стали важливим періодом у його житті. Тут він розпочав свою поетичну творчість (одна з ранніх од Свіфта, написана в дусі Піндара, була опублікована 1682 р. у «Атеніан Меркурі» («The Athenian Mercury»); тут молодий літератор мав змогу працювати у багатющій бібліотеці Темпла.

1692 р. Свіфт отримав звання магістра мистецтв у Оксфорді; надзвичайно важливою подією у його житті стала зустріч з Естер Джонсон, вітчим якої працював управителем Мур-Парку. Естер була на чотирнадцять років молодшою від Свіфта; у 1689 p., коли їй було вісім років, Свіфт став її вчителем. Згодом Естер Джонсон (Свіфт називав її Стеллою) стала близьким другом і супутницею життя письменника. Листи, які Свіфт надсилав їй з Англії у 1710—1713 pp., склали «Журнал для Стелли» («Journal to Stella») — книгу, що містить чимало цінних фактів про життя письменника та про події суспільно-історичного характеру. На сторінках «Журналу» Свіфт згадує багатьох своїх знаменитих сучасників, повідомляє цікаві факти політичного та побутового плану. Зв'язок зі Стеллою тривав аж до її смерті у 1728 p., що, втім, не завадило Свіфту пережити сильне почуття до іншої жінки — доньки багатого дублінського комерсанта Ваномрі, котра померла у 1723 р. Взаємини Свіфта із Ванессою Ваномрі надихнули його на створення поеми «Каденус і Ванесса» («Cadenus and Vanessa»), перший варіант якої датований 1712 р. (опубл. 1726).

На початку 1695 p. Свіфт отримав сан священика англіканської церкви і парафію у Кілруті (Ірландія), розташованому неподалік від Белфаста, що був одним із центрів протестантів, котрі боролися проти англіканства. Опинившись у сфері релігійних чвар, Свіфт задумав памфлет «Казка діжки» і працював над цим твором упродовж кількох років. У 1696 р. він знову повернувся у Мур-Парк, де створив сатиру «Битва книг». Свіфт написав цей твір на підтримку Темпла, який вступив у суперечку, яка на той час спалахнула між прибічниками «давніх і нових книг». У цій дискусії Темпл виступив на захист «давніх» і обґрунтовував перевагу античних авторів над сучасними. У Мур-Парку Свіфт залишався до смерті Темпла в 1699 p., а потім переселився в Ірландію, де отримав церковну парафію у Ларакорі (невеличкому селищі у графстві Міт). Протягом наступних років Свіфт часто навідувався в Англію, підтримував товариські стосунки з відомими літераторами та журналістами (Р. Стіл, Дж. Аддісон, А. Поуп, Дж. Арбетнот, Дж. Гей), політичними діячами з табору вігів, а потім (після повалення кабінету вігів) з членами торійського кабінету. Упродовж кількох місяців (1710— 1711) він видавав торійський тижневик «Екзамінер» («Examiner»), зробивши свій внесок у підтримку політичної лінії уряду торі. У Лондоні, публікуються памфлети і поетичні твори Свіфта, а в 1711 р. вийшли його «Вибрані твори у прозі та віршах». У 1702 р. в дублінському Триніті-коледжі він отримав звання доктора теології. У 1713 р. Свіфт обійняв посаду декана собору Св. Патріка в Дубліні. У 1725 р. він завершив «Мандри Гуллівера» і сягнув вершини своєї прижиттєвої літературної слави, видавши цю книгу у 1726 р. 1729 p. Свіфт отримав звання почесного громадянина Дубліна. Вже за життя письменника була здійснена публікація зібрання його творів. Це шеститомне видання надрукував дублінський видавець Фолкнер у 1735-1738 pp.

Останні роки в житті письменника виявилися дуже тяжкими. Смерть Стелли прирекла його на самотність: тільки вона була єдиною дорогою і справді близькою для нього людиною. Участь у політичній боротьбі партій та угруповань не принесла йому ні посад, ані багатства. Дбаючи про інтереси інших, Свіфт ніколи не думав про власну вигоду. Поволі прогресувала важка хвороба. Про її наближення письменник знав, відчуваючи неминучість страждань. Головний біль, який мордував Свіфта протягом усього життя, ставав дедалі частішим і нестерпнішим. Запаморочення призводили до втрати пам'яті. Свіфт розумів, чим це може закінчитися. Біографи письменника відзначають такий факт: якось під час прогулянки з поетом Е. Юнґом Свіфт показав йому на дерево, верхівка якого почала всихати, і зауважив: «Отак і я почну вмирати — з голови». У 1731 р. він написав «Поему на смерть доктора Свіфта» («Verse on the Death of Dr. Swift», опубл. 1739 p.). У 1745 p. письменник помер, заповівши своє майно на спорудження божевільні. Свіфт похований поряд з Естер Джонсон у соборі Св. Патріка. Могильну епітафію він склав задовго до смерті: «Жорстоке обурення не може більше краяти його душу. Йди собі, подорожній, і, якщо можеш, наслідуй ревного поборника мужньої свободи».