Софокл ( близько 496—406 до н. е.) — давньогрецький трагік, драматург, один із трьох найвизначніших трагічних поетів класичної античності, який займає за часом життя і характером творчості місце між Есхілом та Еврипідом.

Софокл народився в селищі Колон, що існувало на відстані приблизно за 2,5 км на північ від Афінського акрополя. Різні джерела вказують на 488, 495 та 496 р. до н. е. Його батько Софілл був заможною людиною, власником зброярні. Майбутній поет отримав гарну освіту, навчався музиці у Лампра, а крім того, здобував відзнаки на атлетичних змаганнях. Замолоду Софокл відрізнявся надзвичайною красою, імовірно, тому йому доручили очолити хор юнаків, що співали вдячні гімни богам після перемоги над персами при Саламіні (480 до н. е.).

Дванадцятьма роками пізніше (468 до н. е.) Софокл уперше взяв участь у театральних святах і здобув перший приз, перевершивши свого великого попередника Есхіла. Змагання двох настільки визначних поетів викликало в публіці живе зацікавлення, з цього моменту і до самої смерті Софокл залишався найбільш популярним з афінських драматургів: більше 20 разів він ставав в змаганні першим, багато разів другим і ніколи не посідав третього місця (учасників було завжди троє). Не було йому рівних і за обсягом написаного: вважається, що Софоклу належало 123 драми. Софокл мав успіх не тільки як драматург, а був взагалі популярною особою в Стародавніх Афінах.

Софокл, як і всі афіняни в V ст. до н. е., активно брав участь у суспільному житті. Замолоду був прибічником Кімона, який очолював угруповання землевласників, а пізніше долучився до Перікла і до кінця життя залишався прибічником періклової демократії. Існують припущення, що він був членом колегії, яка відігравала важливу роль, скарбників Афінського союзу в 443—442 до н. е., і цілком певно відомо, що Софокл був обраний одним з десяти стратегів, які командували каральною експедицією проти Самоса в 440 до н. е. Ймовірно, ще двічі Софокла обирали стратегом. Уже в досить літньому віці, коли Афіни проходили через епоху поразки і розпачу, Софокла обрали одним із десяти «пробулів» (уперекладі з грецької — «радник»), котрим були довірені доля Афін після катастрофи, що спіткала експедицію на Сицилію (413 до н. е.). Таким чином, успіхи Софокла на державному поприщі не поступаються його поетичним досягненням, що цілком характерно як для Афін V століття, так і для самого Софокла.
Софокл славився не тільки відданістю Афінам, а й благочестям. Повідомляють, що він заснував святилище Геракла і був жерцем одного з другорядних божеств-цілителів, Халона або Алкона, зв'язаного з культом Асклепія, і що він приймав у власному будинку бога Асклепія доти, доки не був завершений його храм в Афінах. (Культ Асклепія утверджується в Афінах у 420 до н. е.; божеством, якого приймав у себе Софокл, майже напевно був священний змій.) Після смерті Софокл був обожнений під ім'ям «героя Дексіона» (це ім'я, породжене коренем «декс-», гр. «приймати», можливо, нагадує про те, як він «приймав» Асклепія).
Широко відомий анекдот про те, як Софокла викликав до суду його син Іофон, який бажав довести, що старий батько вже не в змозі керувати майном родини. Тоді Софокл переконав суддів у своїй розумовій повноцінності, продекламувавши оду на честь Афін з «Едіпа у Колоні». Ця історія, безумовно, вигадана, оскільки повідомлення сучасників підтверджують, що останні роки Софокла минулися настільки ж безтурботно, як і початок його життя, і він до кінця зберіг найкращі стосунки з Іофоном. Останнє, що відомо про Софокла, — це його вчинок при одержанні звістки про смерть Еврипіда (навесні 406 до н. е.). Тоді Софокл одягнув учасників хору у жалобне і вивів їх на «проагон» (свого роду генеральна репетиція перед змаганням трагіків) без святкових вінків. У січні 405 до н. е., коли була поставлена комедія Аристофана «Жаби», Софокла вже не було в живих. Розповідають, що Софокл читав публічно свою нову трагедію. Закінчивши читати, з хвилюванням чекав, що скажуть слухачі, думки яких розійшлися. Коли дізнався, що більшості твір сподобався, помер від радості.

В останні роки життя Софокл став свідком Пелопонеської війни, він помер за два роки до її закінчення, коли значна частина Аттики була захоплена спартанцями. Сучасники вбачали в його житті суцільну низку успіхів. „Блаженний Софокл, — викликує комедіограф Фрініх у «Музах», поставлених у січні 405 до н. е.). Софокл помер, проживши довге життя, він був щасливий, розумний, склав безліч прекрасних трагедій і помер благополучно, не зазнавши ніяких лих“.

Збереглося сім трагедій Софокла, що відносяться до пізнього періоду його творчості. На підставі античних джерел встановлені дати постановок трагедій.

• «Філоктет» (409 до н. е.),
• «Едіп у Колоні» (посмертна постановка 401 до н. е.),
• «Антигона» (за рік чи два до 440 до н. е.),
• «Цар Едіп» (зазвичай відносять до 429 до н. е., оскільки згадування про море може бути зв'язане з аналогічним нещастям в Афінах),
• «Аякс» (за стилістичними ознаками відносять до більш раннього періоду, ніж «Антигона»),
• «Троянки» (до 431 до н. е.)
• «Електра» (бл. 431 до н. е.).

Таким чином, сім уцілілих п'єс можна розташувати приблизно в такому порядку: «Аякс», «Антигона», «Троянки», «Цар Едіп», «Електра», «Філоктет», «Едіп у Колоні». Відомо, що Софокл одержав перший приз за «Філоктета» і другий — за «Царя Едіпа». Імовірно, гідною першого місця була визнана «Антигона», оскільки відомо, що саме завдяки цій трагедії Софокл був обраний стратегом у 440 до н. е. Про інші трагедії відомостей немає, відомо лише, що всі вони були визнані гідними або першого, або другого місця. Крім того, 1912 року був опублікований папірус, що зберіг понад 300 повних рядків із сатиричної драми «Слідопити».
Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Наскільки відомо, три трагедії, що Софокл представляв на щорічному змаганні, завжди були трьома самостійними творами, без будь-яких сюжетних зв'язків між ними. Трагедії Есхіла (за винятком трилогії, у котру входили «Перси») незмінно поєднувалися в трилогію в буквальному значенні цього слова — у драматичний твір у трьох частинах, зв'язаних спільним сюжетом, спільними персонажами і мотивами. Основну увагу привертала людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила не другорядною божественну волю, яка у Есхіла втручається в дію, долаючи людські мотиви героїв, і особливо підкреслювала важливість людської волі. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились. Найбільше Софокла прославило інше технічне нововведення: поява третього актора (за деякими даними, перед 458 до н. е.). Арістотель свідчить, що Софокл впровадив театральний декоративний живопис «сценографію».
Те, що увага драматурга зосереджена на вчинках людей, а божественна воля відсувається на задній план, тобто вона, як правило, виявляється в п'єсі як пророцтво, а не першопричина або безпосереднє втручання в дію, наводить на думку, що автор дотримувався «гуманістичних» поглядів. Проте відомі нам подробиці його життя вказують на глибоку релігійність, і трагедії це підтверджують. У багатьох з них перед нами з'являється людина, що зіштовхується в ході пережитого нею кризи із загадкою світобудови, і загадка ця, осоромлюючи всі людські хитрування і проникливість, неминуче призводить до поразки, страждання і смерті. Типовий герой Софокла цілком покладається на початку трагедії на своє знання, а завершується усе визнанням повного невігластва або ж сумніву. Людське незнання — постійна тема Софокла. Своє класичне і найбільш страхітливе вираження вона знаходить у «Царі Едіпі», однак є присутньою і в інших п'єсах, навіть героїчний ентузіазм «Антігони» виявляється в її заключному монолозі отруєним сумнівом. Людському незнанню і стражданню протистоїть таємниця божества, яке володіє всією повнотою знання (його пророцтва незмінно збуваються). Це божество виявляє собою якийсь незбагненний для людського розуму образ досконалого порядку і, можливо, навіть справедливості. Прихований мотив трагедій Софокла — смиренність перед незбагненними силами, що направляють долю людини у всій своїй прихованості, величі і загадковості.
При такій світобудові людська воля до дії повинна була б ослабнути, якщо не зовсім зникнути, однак героїв Софокла відрізняє саме вперта спрямованість на дію або ж на пізнання, для них характерне вперте ствердження своєї незалежності. Так, цар Едіп наполегливо і непохитно шукає правду про самого себе, незважаючи на те, що за істину йому доведеться заплатити своєю репутацією, владою і, нарешті, зором. Аякс, зрештою усвідомивши ненадійність людського існування, відмовляється від нього і безстрашно кидається на меч. Жоден драматург не був здатний так героїзувати міць людського духу. Хистка рівновага між усевідаючим промислом богів і героїчним натиском людської волі стає джерелом драматичної напруги, завдяки якій п'єси Софокла, як і раніше, повні життя, причому не тільки при читанні, але й на театральній сцені.