Французький поет Франсуа Війон народився неподалік від Парижа в 1431 або 1432 році. Усе, що відомо про його життя та особу, походить із двох джерел — із його власних віршів та судових документів, які офіційно зафіксували деякі епізоди біографії поета. Легко здогадатися, що обидва ці джерела далеко не об'єктивні, тому деякі факти з життя Війона свого часу викликали чимало суперечок і помилок.

Справжнє прізвище поета — Монкорб'є або де Лож. Виховував його прийомний батько капелан Гійом де Війон, настоятель церкви Св. Венедикта, яка стала рідною оселею для Франсуа.

Війон навчався на факультеті мистецтв у Сорбонні. В 1449 році він отримав диплом бакалавра, згодом став ліценціатом, а влітку 1452 р. — магістром. 1455 року поет смертельно поранив у вуличній сутичці молодого священика і був змушений утікати з Парижа.

У січні 1456 р. Війонові даровано помилування, і він повертається до Парижа. Наприкінці того самого року поет пише маленьку жартівливу поему «Ле», або «Малий заповіт». Невдовзі він зв'язується з міськими волоцюгами, бере участь у пограбуваннях, сидить у в'язницях. У1456-1460 роках, переховуючись від правосуддя, Війон жив у провінціях Беррі, Орлеані та Дофіні.

Улітку 1461 р. поет знову опинився у в'язниці, звідки зміг вийти лише завдяки королівській амністії. Друзі та родичі Франсуа домоглися для нього умовного помилування.

У 1461-1462 роках Війон пише «Заповіт», який іще називають «Великим заповітом». У 1463 він знову потрапляє до в'язниці через вуличну бійку, що закінчилася вбивством, і цього разу його засудили до повішення. Чекаючи на страту, він написав «Баладу вішальників». Але після того, як поет подав прохання про помилування, вирок замінили на десятирічне вигнання з міста. Відтоді сліди Війона втрачено. Рік і місце його смерті невідомі.

Уперше вірші Франсуа Війона були надруковані в 1489 р. паризьким видавцем П'єром Леве, Наступна редакція збірки з'являється в 1532 р. завдяки відомому поетові Клеманові Маро; приблизно за півстоліття Війона перевидають 32 рази, що для XV—XVI ст. є свідченням його нечуваної популярності. Про Війона схвально відгукувалися й деякі поети епохи Просвітництва (Лафонтен, Буало, Мольєр, Бомарше), але видань його віршів майже не було. Зате в добу романтизму, в XIX столітті, коли стають актуальними пристрасність та відвертість його поезії, цікавість до нього відроджується.

Творчість Франсуа Війона традиційно поділяється на три частини — дві великі поеми та добірка окремих поезій. Перша з поем — це поема 1456 року «Ле» («Малий заповіт»). її герої — Війонові паризькі приятелі; це висловлення любові до життя в усіх його проявах, голос веселого й дотепного паризького школяра. Та в «Ле» вже виникають теми, характерні для пізніших творів Війона, — тема самотності, зради друзів та коханої, тема плинності земного буття.

Усього п'ять років відділяють « Ле» від другої поеми — «Заповіту» («Великий заповіт»), але тепер це сповідь людини, що змагається зі страхом смерті, переконуючи самого себе й інших у її неминучості, у тлінності всього сущого. Ця поема — точний образ світогляду того часу, коли смерть була ледве не буденним явищем, що надавало особливої гостроти сьогочасним радощам.

«Заповіт» включає 186 восьмирядкових строф, 16 балад, 3 рондо. До поеми прилягають вірші, створені у той самий час. Найвідоміша — «Балада-молитва до Богородиці». Також відомі балада, присвячена гострим на язик парижанкам («Балада про паризьких дам» ), і балада, в якій висміюється сільська ідилія. Завершують поему епітафія Війона самому собі та «Балада про прощення». Серед вставних балад однією з найкращих є «Епітафія», більш відома під назвою «Балада вішальників»: її було написано в той час, коли Війон чекав на страту.

Одним із найпомітніших творів Франсуа Війона є «Балада прикмет». У цій поезії в жартівливій формі розкривається суперечливість буття. Особистий досвід, почуття мають для поета найважливіше значення, є шляхом пізнання та мистецтва. Складність взаємин людини і світу передається через зіставлення всебічного досвіду ліричного героя і його життєвих знань та неможливості при цьому пізнати самого себе