ШИЛЛЕР, Йоганн Крістоф Фрідріх (10.11. 1759 - 09.05.1805) — німецький письменник.

Батько — Йоганн Каспар Шиллер — військовий фельдшер, мати — Доротея з роду Кодвейс, донька трактирника. У 1768 р. майбутній поет почав відвідувати латинську школу. Будучи підданим герцога Вюртемберзького Карла Євгенія, батько був змушений віддати сина до так званої Кардової академії, де він без особливого запалу вивчав спочатку юриспруденцію, а потім — медицину. Вісім нелегких років (1773—1780) провів Шиллер у цьому розпліднику рабів, де панували шпигунство і сувора дисципліна, а за учнями постійно стежили, категорично забороняючи їм спілкуватися із зовнішнім світом. Лише вночі Шиллеру вдавалося взяти до рук книжку. Юнак багато разів перечитував твори Плутарха, оди і поеми Ф.Ґ. Клопштока, ліричні вірші і роман «Страждання молодого Вертера» свого старшого сучасника Й.В. Ґете. Згодом Шиллер захопився В. Шекспіром. Після закінчення академії Шиллера було призначено полковим лікарем, за свою службу він отримував жалюгідні копійки.

Над першою драмою «Розбійники» («Die Rauber») Шиллер почав працювати, ще перебуваючи в академії. У 1781 р. драма була завершена, а 13 січня 1782 р. «Розбійники» були вперше показані на сцені Мангеймського театру. Спектакль мав колосальний успіх серед глядачів. Потім були тріумфальні вистави у багатьох інших містах Німеччини. Незважаючи на те, що постановники нерідко на власний розсуд або через цензурну сваволю калічили текст п'єси, а дія була перенесена із сучасності в XVI ст., неможливо було знищити головне — тираноборчий пафос драми, шляхетність помислів розбійника Карла Моора, який наважився сам один викорінити зло і несправедливість у рідному краї. Шиллер долучив до своєї драми два епіграфи, які визначають провідний пафос п'єси. Перший: «На тиранів!» — виражав її тираноборчий зміст. Другий епіграф з Гіппократа; «Що не вилікують ліки, вилікує залізо; чого не виліковує залізо, вилікує вогонь» — вказував на засоби боротьби з тиранією.

Головний герой драми Карл Моор — студент, захоплений, як і автор, життєписами видатних мужів Греції, укладених істориком Плутархом. Він мріє перетворити Німеччину на республіку. Карл Моор — перший шиллерівський герой-ідеаліст і ентузіаст, який мріє про визволення всього людства. Натомість його рідний брат Франц — цілковита протилежність Карла.

Франц зневажає людей, він цинік і негідник, який наклепами зганьбив брата, запроторив рідного батька у в'язницю, зазіхав на честь Кардової нареченої Амалії.

Зраджений братом і проклятий за його намовою рідним батьком, Карл Моор стає ватажком загону розбійників, щоби зі зброєю в руках стояти на варті справедливості. Шляхетні розбійники на чолі з Карлом карають злочинних багачів і захищають злидарів. Проте невдовзі розбійники сп'яніють від насильства, жорстокість стане їхньою звичкою. Карл Моор переконується в тому, що злочинами світ виправити неможливо, а відтак вирішує здатися до рук правосуддя. Але, оскільки за нього обіцяна щедра винагорода, Карл хоче, щоб його видав який-небудь бідняк, якому вкрай потрібні гроші. У фіналі виявляється характерна еволюція шиллерівського героя: якщо неможливо врятувати все людство, треба спробувати допомогти бодай одній нещасній людині.

Уже в першій своїй драмі Шиллер покладає надії не на силу, а на моральне вдосконалення суспільства. Бурхлива пристрасність персонажів, патетичність їхніх монологів, яка іноді переходить у брутальність, напруженість сюжету зробили «Розбійників» еталонним твором «Бурі та натиску» — провідного літературного напряму в Німеччині 70-80-х pp. XVIII ст.

Герцог Вюртемберзький, дізнавшись про спектакль, наказав запроторити автора «Розбійників» на гауптвахту і заборонив йому писати що-небудь, за винятком суто медичних праць. Шиллер вирішив залишити володіння деспота. У ніч на 23 вересня 1782 p., скориставшись сум'яттям пишних придворних урочин на честь російського царевича Павла Петровича (майбутнього імператора Павла І), одруженого з племінницею герцога Карла Євгенія, автор «Розбійників» потай покинув Вюртемберг. П'ять років тривали безпритульні поневіряння, нестерпні злидні і вперта боротьба за визнання серед німецьких читачів та театральної публіки.

Після «Розбійників» Шиллер створив другу драму, що ґрунтувалася вже на історичному матеріалі, — «Змова Фієско у Генуї» («Verschworung Fiescos zu Genua», 1782), жанр якої він визначив як «республіканська трагедія». Дія драми відбувається в Італії у 1547 р. Змову очолює спритний політичний авантюрист Фієско, котрий прагне стати таким самим тираном, як його попередник, владу якого змовникам вдалося повалити. Сучасники доволі критично поставилися до цієї п'єси, а Мангеймський театр відмовився її ставити.

До історії світової драматургії п'єса «Підступність і кохання» («Kabale und Liebe», 1783) увійшла як перша «міщанська трагедія». До Шиллера у трагедіях діяли винятково монархи й аристократи, «третій стан» дозволялося зображати лише в комедіях. У драмі «Підступність і кохання» Ш. довів, що трагічні колізії можливі, а іноді й неминучі у житті простої скромної людини — «міщанина», за тогочасними уявленнями.

Луїза Міллер, донька придворного музиканта, і Фердинанд фон Вальтер, син першого міністра, кохають одне одного. Фердинанд за своїм світосприйняттям близький до темпераментних героїв «Бурі та натиску». Натхненний коханням, він мріє про рівність і справедливість. Почуття героїв викликають обурення у батька Фердинанда, який намислив оженити сина з леді Мільфорд, колишньою коханкою герцога. У своїй драмі Шиллер викриває герцогську тиранію, розповідаючи про те, як самодержавний правитель продає за кордон жовнірів і мордує своїх підданих працею на срібних копальнях.

Кохання Луїзи і Фердинанда забарвлене трагічною приреченістю, тому що воно розхитує підвалини усталених суспільних звичаїв, молоді герої стають жертвами придворних інтриг. У фіналі драми Фердинанд перед смертю подає руку батькові, який розкаявся у своїй несправедливості. Цей жест має глибоке символічне значення і дуже характерний для Шиллера, герої якого ніколи не відхиляють руки, поданої на знак примирення. Шиллер вірив, що страждання морально очищає людину.

Поряд із драматургією, Шиллер багато часу віддавав поезії. У його віршах думка завжди переважає над почуттями. Розмірковуючи над різними явищами життя, він послуговується аргументами, запозиченими з античної міфології або ренесансного мистецтва. Оспівуючи прекрасну пані, він називає її Лаурою, демонструючи таким чином не лише піднесений платонічний лад почуттів, а й визнаючи себе прибічником італійського гуманіста Ф. Петрарки. Обидва поети розмірковують над тим, чому кохання є вкрай необхідним для людини та людства. На переконання Шиллера, яке він успадкував від античних мислителів, всі часточки величезного розрізненого світу возз'єднує сила кохання. Кохання дає життя, без нього світ і природа мертві. Кохання до Л аури, яке оспівує поет, — велике прекрасне почуття, тому що воно — необхідна з'єднувальна часточка світотвору. Ліричний герой Шиллера здіймається над грішною землею, долучаючись до досконалості ідеалу.

У Карловій академії викладав філософію талановитий педагог і вчений Абель, який згодом став щирим другом Шиллера. На майбутнього поета лекції Абеля справили велике враження. Професор доводив первинну встановленість світової гармонії. Спираючись на вчення найвидатнішого німецького філософа та вченого Ґ. Лейбніца, він намагався прищепити своїм вихованцям оптимістичне світосприйняття, любов до ближнього, спрямовував їх на шлях пізнання навколишнього життя. Лекції Абеля не минули для Шиллера даремно. Найвиразніше вплив його філософської концепції виявився в одному з найзнаменитіших творів Шиллера — «Оді до радості» («An die Freude»):