РІЛЬКЕ, Райнер Марія

 

(1875 - 1926)

РІЛЬКЕ, Райнер Марія (Rilke, Rainer Maria — 04.12. 1875, Прага - 29.12. 1926, Монтре, Швейцарія) — австрійський письменник.

Рільке народився у Празі і був єдиною дитиною у батьків. За шість днів до Різдва його охрестили і назвали Рене Карлом Вільгельмом Йоганном Йозефом Марія. Походив із небагатої чиновницької родини: батько спочатку був унтер-офіцером артилерії, а після виходу у відставку став службовцем залізничної компанії. Мати, Софі Рільке, мала літературні здібності (у 1899 р. вона опублікувала хроніку власного життя в афоризмах — «Ефемериди»), постійно нарікала на змарноване у шлюбі життя і мріяла про аристократизм. Вона плекала в синові прагнення стати поетом, вважаючи літературну славу одним із способів потрапити до вищого світу. Образ матері часто з'являється у творчості Рільке, натомість про батька поет майже не згадує. У вірші «Весілля в Кані Галілейській «поет здійснює проекцію відомого євангельського сюжету на власну біографію: Діва Марія марнотним проханням перетворити воду на вино спонукала сина стати на шлях чудотворення і, таким чином, несамохіть заклала у його життя «модель Голгофи».

У 1884 р. батьки Рільке розлучилися, 9-річного Рене суд залишив матері, котра, втім, невдовзі віддала його на виховання родичам. З 1882 до 1886 р. майбутній поет відвідував школу, а у 1886—1891 pp. перебував у закритому військовому навчальному закладі (не тому, що мріяв про офіцерську кар'єру, а через брак коштів на гімназію). Проте життя там було не таким драматичним, як про це свідчать пізніші розповіді. Рільке був одним із найкращих учнів, йому дозволяли писати вірші і навіть декламувати їх перед класом. Але незабаром Рільке комісували за станом здоров'я й у 1891 р. він опинився у Торговій академії Лінца (дядько з батькового боку хотів, щоби небіж успадкував його справу). Той самий дядько Ярослав платив Рене стипендію, коли юнак у 1892—1895 pp. готувався як «приватист» до вступу в університет. У 1895—1896 pp. Рільке вивчав історію мистецтва, літератури, право і філософію у Празькому університеті. Тоді ж юнак закохався у Валерію Давид-Ронфельд, котра фінансувала його перші поетичні кроки, а також познайомила Рільке зі своїм дядьком, відомим чеським поетом Юліусом Зейєром, котрий у 1882 р. переклав чеською мовою «Слово о полку Ігоревім».

У 1894 р. побачила світ перша збірка Рільке «Життя і пісні» («Leben und Lieder») — від усього накладу цієї книжечки дотепер збереглося лише 7 примірників. У 1895 р. вийшли друком дві збірки: «Wegwarten» (з підзаголовком «Пісні, подаровані народові») та «Дариларам» («Larenopfer»). У цих книгах достеменно відтворюються празькі реалії, персонажі історії та культури цього стародавнього міста. У ранній творчості Рільке дослідники вирізняють принаймні кілька поетичних типів: описовий вірш; імпресіоністська замальовка; неоромантичні декларації почуттів; натуралістичний тенденційний вірш; змішана форма, коли натуралістична тема поєднується з неоромантичною технікою. Характерною є також спроба писати соціально заангажовані вірші, проте незнання реалій нерідко зводить ці зусилля нанівець. Дуже багато алітерацій, енжамбеманів, не завжди мотивоване (суто для оригінальності римування) використання чеських слів.

Замолоду Рільке дуже захоплювався творчістю Д. фон Лілієнкрона, вбачаючи у ньому уособлення ідеалу «поета і воїна», і навіть засудив у віршах пацифістський роман Б. фон Зуттнер «Геть зброю!». У 90-х pp. Рільке видавав два літературні журнали (побачили світ кілька номерів), брав активну участь у діяльності празьких мистецьких об'єднань «Конкордія» і «Союз образотворчих художників». Разом з Б. Рідльбергом Рільке організував ще одну творчу спілку, яка, за задумом засновників, повинна була взяти гору над конкурентами, — «Союз сучасних». У 1896 р. Рільке від'їхав, а точніше — втік у Мюнхен. До втечі поета спонукали проблеми як екзистенційного, так і естетичного характеру. Празький варіант німецької мови Рільке сприймав як своєрідну «колективну ідіому», що завмерла у стагнації (Ф. Кафка, приміром, писав чистою, жорсткою, майже абстрактною мовою). Рільке не влаштовував такий шлях; його постійно непокоїла тема зубожіння, бідності мови — він, зрештою, навіть писати міг тільки там, де німецька мова не спримітизовувалася повсякденним вживанням. Рільке зізнавався, що відчуває себе новачком у німецькій мові, він часто зазирав до етимологічних словників, полюбляв знаходити там рідкісні слова, що вийшли з поточного мовлення.

Кінець 90-х pp. — це також період створення драматичних творів Рільке, які, втім, не здобули визнання («Ранні заморозки» — «Im Frlihfrost», 1897; «Поза сучасністю» — «Ohne Gegenwart», 1898 й ін.). У 1899 та 1900 pp. поет двічі відвідав Росію й Україну. Ці подорожі мали для нього неабияке значення. У 1897 р. він познайомився з Лу Андреас-Саломе, котра народилася у Петербурзі і чимало розповідала поетові про Росію. Слід зазначити: те, що Рільке називав своїм «російським досвідом», «основою переживання та сприймання світу», ґрунтувалося не тільки на його власне російських, а й значною мірою і на українських враженнях. Росія й Україна були для нього однією «святою Руссю», одним світом, сприйнятим у різкому контрасті з буржуазною Європою. Рільке захоплювала релігійність селянства, його вразило святкування Великодня у Москві та Трійці у Києві. Проте він ідеалізував патріархальність російського народу, і гармонійна трійця «цар — дворянин — селянин» була цілковитою утопією з його боку. Будь-які відхилення від цього ілюзорного іміджу Рільке сприймав вкрай негативно. Зокрема, у 1907 р. на Капрі поет познайомився з Максимом Горьким. Це знайомство неприємно вразило Рільке — Горькому, на думку австрійського поета, бракувало «російськості», новий знайомий видався Рільке зіпсованим західною славою і «міжнародним соціалізмом».

Збірка «Книга годин» («Das Stundenbuch», 1899) постала на ґрунті «російських» вражень. Ця книга написана від імені православного ченця, і Бог у цих віршах — це Бог православного селянина. Прозові «Розповіді про Господа всеблагого» («Geschichten vom lieben Gott») є варіаціями на студії Рільке руської історії та літератури. У «Книзі картин»(«Das Buch der Bilder», 1902— 1906) також трапляються ремінісценції з руської історії та билин. Рільке написав 8 віршів російською мовою (щоправда, у цих опусах не бракує граматичних помилок). Крім того, він листувався з М. Цвєтаєвою (і присвятив їй елегію, на яку поетеса відповіла посмертним віршем «Новорічне») та Б. Пастернаком. Цвєтаева писала, що зустріла у своєму житті лише двох «рівносущих» їй людей: Рільке і Пастернака. На фунті зацікавлення Рільке українським фольклором постали оповідання «Як старий Тимофій співав помираючи» та «Пісня про Правду», де виведені образи українських народних співців і висловлені заповітні думки про особливу роль — роль поетичного слова.

У 1900 p. Рільке приєднався до колонії художників у Ворпсведе під Бременом, де познайомився зі своєю майбутньою дружиною, скульпторкою Кларою Вестгоф. У 1901 р. поет одружився з нею, і того ж таки року у них народилася донька Рут. Але через рік цей шлюб розпався. Рільке не міг знайти роботи, а тому, коли видавець серії «Мистецтво» Р. Мутер замовив йому монографію про О. Родена, поет вирушив у Париж. Рільке працював секретарем славетного скульптора, котрий справив на нього величезний вплив: суворість форми, предметність, «речевість», виразність його пластичних творів (Рільке у своєму есе не раз згадує про паралелі між пластичними і словесним мистецтвами) спонукали поета переглянути власні естетичні критерії, допомогли перейти від містичної суб'єктивності до об'єктивності «предметної поезії», «віршів про речі».

У 1903 р. побачила світ замовлена монографія про Родена («Worpswede — Auguste Rodin»). У 1903 — 1904 pp. поет жив в Італії та Швеції. У 1904 р. вийшов друком перший варіант «Пісні про кохання і смерть корнета Отто Рільке»; у 1906 р. вийшла друга й остаточна редакція цього, либонь, найпопулярнішого твору поета (250 тисяч примірників уже за життя Рільке, екранізація) — «Пісня про кохання та смерть корнета Крістофа Рільке» («Die Weise von Liebe und Tod des Cornets Christoph Rilke»). Герой цієї невеликої поеми у прозі під час походу постійно думає про свою матір, намагаючись також побесідувати на цю тему зі своїми військовими товаришами. Корнет призначений прапороносцем, і він пише про це у листі додому. Військо зупиняється на нічліг у замку, і його господині, графині, вдається звабити прапороносця. Вночі спалахує пожежа, замок атакують вороги. Корнет зі своїм знаменом кидається у вир битви, і йому здається, що навколо нього сади, а п'ятнадцять кривих турецьких шабель над його головою — «веселе мистецтво води» (eine lachende Wasser-kunst), тобто водограй — улюблений, як і сад, образ Рільке, що мав для поета стратегічно важливе (якщо не універсальне) значення.

У 1907 р. вийшла збірка «Нові вірші»(«Neue Gedichte»), яка засвідчила початок нового — порівняно із «Книгою годин» і «Книгою картин» — періоду в творчості Рільке. До «Книги годин» поезія Рільке ще значною мірою залишалася епігонською, найчастіше вживаним словом була «туга» («Sehnsucht»). У «Книзі годин» відчувається намагання поета створити оригінальний світогляд, чи, можливо, навіть якусь індивідуальну ерзац-релігію. (Недарма ж у «Дуїнезьких елегіях» і «Сонетах до Орфея» деякі читачі згодом вбачатимуть поетичний виклад нового вчення). Але, по суті, містицизм «Книги годин» слугує лише приводом для нового ліричного жесту. «Бог», до якого звертається поет, є істотою вельми про-теїстичною, його так само важко окреслити певною дефініцією, як і ангела «Дуїнезьких елегій». Він і «штормовий вітер», і «недобудована катедра», і «пташеня, що випало з гнізда», і «м'яч, яким кидають під час свята».