БЕЛЛЬ, Генріх
(1917 - 1985)
БЕЛЛЬ, Генріх ( 21.12.1917 - 16.07. 1985) — німецький письменник, лауреат Нобелівської премії 1972 р.
Був шостою дитиною у католицькій сім'ї столяра Віктора Белля та Марії Белль. Предки з боку батька емігрували з Англії з релігійних мотивів. У 1924 — 1928 pp. навчався в народній школі в Радерталє — у передмісті Кельна, куди переїхала сім'я батьків. У 1925 р. сім'я розорилася внаслідок банкрутства ремісничого банку. Сім'я Беллів змушена була продати будинок в Радерталє і повернутися в Кельн. У двадцятилітньому віці Белль почав писати оповідання про долі розорених, зубожілих обивателів. Перші літературні спроби позначені впливом Ф. Достоєвського. У1937 p., отримавши атестат зрілості, найнявся учнем у книжковий магазин у Бонні. Після відбуття у 1938 р. трудової повинності Белль влітку 1939 р. вступив у Кельнський університет, а восени був призваний до гітлерівського вермахту. Брав участь у Другій світовій війні на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини та Німеччини. Був тричі поранений. Спроби ухилитися від військової служби успіху не мали. Наприкінці війни дезертирував, у 1945 р. повернувся в Кельн. Вступив в університет, працював помічником столяра, публікував оповідання в газетах і журналах (1947).
Повість «Поїзд приходить вчасно» («Der Zug war punktlich», 1949) — перша книжка, яка вийшла окремим виданням, відтворює життя таким, яким воно видається людині з казарми, якщо їй дивом на короткий час вдається вирватися звідти. Цим повістям притаманна афектована емоційність. Переживання героїв відкриті, кричуще оголені, про свої страждання вони не розповідають, а кричать, наче на плакаті, попереджуючи про загрожуюче лихо.
Солдати-відпускники, які повертаються в частини, їдуть у потязі точно за розкладом назустріч загибелі. Від неї не поталанить дезертирувати, ні втекти, ні сховатися. Наприкінці сорок другого там, за лінією фронту, вони вже знають, що росіяни переможуть, що кінець «Великої Німеччини» близький. Солдати морально скалічені, надломлені, обдурені, вони побували по той бік життя. Троє випадкових попутників допомагають забутися у вині і картах, виділитися із сірої солдатської маси. У кожного з трьох раптом виникає майже істерична потреба виговоритися, викричатися, виплакатися перед кінцем. До кінця ще декілька років, і про кожного з них напишуть: «Загинув смертю хоробрих».
Великий успіх Беллю приніс перший його роман «Де ти був, Адаме?»(«Wo warst du, Adam?», 1951), у якому йдеться про долі фронтовиків наприкінці війни. Уже вивішані білі прапори мирними жителями, які з радістю і тривогою чекають кінця рейху, але нікому з героїв не судилося спізнати мирного щастя. Солдат Файнхальс, колишній архітектор, братиме участь у відновленні стратегічно важливого моста. Міст відновили, але одразу ж підірвали, оскільки ним міг тепер скористатися ворог. Файнхальсу рукою подати до свого дому, який він покинув багато років тому. Постріл, один із останніх пострілів, зроблених німецькими гарматами по своїх співвітчизниках, наздоганяє його на порозі отчого дому. Гине у концтаборі його кохана, її власноручно розстрілює комендант концтабору, схиблений на вокальному мистецтві: він створив табірний хор зі своїх жертв. Вчувши у її співі віру, істинну віру в людину, в її досконалість і мужність, нікчемний регент-комендант не витерпів і вистрелив упритул.
Гинуть лікарі з польового шпиталю, готові здатися в полон. Це спрацював вибуховий пристрій у снаряді, який декілька тижнів валявся поряд на гнойовищі. Гинуть солдати, виконуючи садистські накази своїх офіцерів. Гинуть офіцери, яких не врятовує навіть симуляція божевілля.
Смисл назви роману розшифрований в епіграфі:
«— Де ти був, Адаме? — В окопах, Господи, на війні...»
У 1951 р. Белля запросили на засідання «Групи-47», яка об'єднувала найзначніших німецьких письменників, де йому була вручена премія. У подальшому Белль брав участь у роботі «Групи-61».
Після виходу романів «І не промовив жодного слова» (« Und sagte kein einziges Wort», 1953), «Дім без господаря» («Наш ohne Hiiter», 1954), «Хліб ранніх літ» («Das Brot der friihen Jahre», 1955), «Більярд о пів на десяту» («Billard urn halb zehn», 1959) Белля визнали в Західній Німеччині найзначнішим письменником покоління, яке повернулося з фронту.
У творчості Белля приваблює його чесність і доброта, його увага до малих і старих, його зворушливе піклування про жінок без чоловіків і дітей без батьків. Усі скромні люди, обділені долею, кого нацистські філософи таврували як «недолюдків» , стали улюбленими героями його романів, їм письменник намагається дарувати втіху і надію, в них відкриває скарби душі, часто невідомі їм самим. У романі «Більярд о пів на десяту» Белль створив символічні образи невинних агнців та диких буйволів, які провокують політичні катаклізми. Цей конфлікт буде варіюватися і в інших творах.
Поглянувши на героїв Белля, не можна не подивуватися з їхніх химер і дивацтв. Найсолідніші люди зненацька скорчать гримасу, що куди там клоуну. Ніхто не йде у нього протоптаною стежкою, а обирає призначення, відоме тільки йому одному. Чому диваки настільки часті гості в історіях, розказаних Б.? Відповідь на це запитання потрібно шукати у не такій вже й давній історії Німеччини. Белль, який особисто шість років відкрокував у солдатському строю, де згідно з військовим статутом кожен був подібний на кожного, з усіх сил намагався марширувати не в ногу, усіма правдами і неправдами ухиляючись від виконання наказів і розпоряджень.
Герой «Самовільної відлучки» («Entfemung von der Truppe», 1964) ладен чистити армійський нужник, оскільки це гарантує, що ніхто не захоче з ним зблизитись.
Прагненням відокремитися і віддалитися від нелюдів письменник наділяє багатьох дорогих йому героїв, які вдаються до хитрощів, намагаються хоч якимось чином усамітнитися в солдатській шерензі чи серед міської товкотнечі. Письменник та його герої захищають свою гідність будь-якою ціною, інколи навіть ризикуючи життям. У трагікомічних примхах його персонажів проявляється інстинкт їхнього духовного самозбереження, спроба нехай хоча б примарно відстояти свою автономію.
Мірилом усіх вчинків героїв Белля на війні чи в мирні дні, коли війна знову нагадує про себе, є справедливість. Письменник ненавидить фашизм за те, що він був узаконеною несправедливістю, глумом над людською гідністю. Витоки трагічного в Беллі криються у розриві між свідомістю та вчинком, але автор повісті «Самовільна відлучка» чи роману «Очима клоуна» («Ansichten eines Clowns», 1963) аж ніяк не похмурий. Мало хто вмів так смішити, як Б. Його тонка іронія, а почасти дошкульна сатира спрямовані проти сильних світу цього, проти тих можновладців, котрі завжди приховують обличчя під маскою серйозності, щоб приховати глупоту, — теж специфічна риса його письменницької манери.
Белль ніколи не забував про свій окопний досвід, пам'ятав про тих, хто чекав удома його та його друзів. Але очікування часто виявлялося даремним — траплялось, натомість людині приходило траурне повідомлення. Белль писав дослідницькі романи, в яких намагався проаналізувати причини великої трагедії країни та обставини, які призвели до «маленької трагедії» кожної людини. Цьому присвячений його найзначніший роман «Груповий портрет з дамою» («Gruppen bildmit Dame», 1971).
У Белля оповідачем-дослідником, який збирає досьє дами, виступає допитливий молодий чоловік, який завжди йменується навіть не автором, а просто «авт.». За допомогою цього прийому Белль намагається ототожнити сюжети з життям, наполягаючи на тому, що проза документально достовірна. Проте Белль одразу ж починає відверту гру з читачем, хизуючись іноді демонстративною, навіть пародійною наукоподібністю. У «Груповому портреті» «авт.» — добровільний заступник і захисник, який замислив поновити добру репутацію скромної немолодої жінки на ймення Лені Груйтен, зібравши свідчення рідних, знайомих і друзів, не відмовившись від показань недоброзичливців. Розпитуючи тих, хто знав Лені в різний час і за різних обставин, він прагне докопатися до морального єства героїні. Мабуть, для самого Белля вона трохи загадкова, характер її важко осягнути. Автор жодного разу не дозволив їй вийти з групового портрета і заговорити самостійно. Усі ці звивисті ходіння по муках відобразились у пам'яті супутників і попутників. Навіть вірних друзів Лені бентежать і шокують деякі її вчинки, кожен учасник цього самодіяльного розслідування напевне знає, в чому помилялась Лені, усі вважають, що вона сама є причиною власних нещасть. Якщо б, мовляв, Лені трохи поступилася своїми дивацтвами та примхами, то досягла б благополуччя і щастя.
Упродовж усього свого життя Лені мовби не помічає вибухів і заворотів німецької історії. Здається, ця «справжня німецька дівчина», а згодом удова фронтовика покірно несе свій хрест, але це зовсім не так. Лені, жодним словом, жодною справою не протестуючи проти нацистського режиму, здійснює вчинки, несумісні з догмами та законами рейху. Зрозуміло, що найбільше докорів і пліток викликає її роман з радянським військовополоненим Борисом Колтовським. Їхня любовна історія в даному випадку аж ніяк не приватна справа, а виклик всім устоям і нормам. Якби про це дізналася влада, їх очікувало б страшне покарання.
Образ червоноармійця Бориса Колтовського не стільки типова реальність, скільки наслідувальний відгук Белля на його улюблених героїв Ф. Достоєвського і Л. Толстого. Відтворюючи незнайомий йому, але привабливий російський характер, Белль переніс відомі ідеальні образи в іншу трагічну атмосферу. Але важливий й інший момент: тонкий поціновувач німецької культури, Борис виховує в Лені смак до справжніх національних цінностей. Лені назавжди зберегла прихильність до тих німецьких поетів, яких їй відкрив Борис. Попри всю показну стихійність та загадковість характеру Лені, Белль вклав у цей образ неприховану тенденційність: вона — звичайна людина, йде за велінням серця, і це допомагає їй не втратити своєї гідності, зберегти наперекір усім бідам власну честь.
Белль любив подорожувати. Він відвідав Польщу (1956), Швецію (1956), Грецію (1972), Ізраїль (1972), Еквадор (1979). Неодноразово бував у Франції, Англії і особливо в Ірландії, де проживав у власному домі.
У 1962 р. Белль уперше відвідав Радянський Союз. Він побував у Москві, Ленінграді та Ясній Поляні. У 1965 р. відбулася друга поїздка за тим самим маршрутом, а, окрім того, протягом двох тижнів він відпочивав у Дубултах. У 1967 р. Белль побував у Москві, Тбілісі та Ленінграді, де збирав матеріали для фільму про Ф. Достоєвського. Прем'єра фільму «Письменник і його місто: Достоєвський і Петербург» («Der Dichter und seine Stadt: Fjodor Dostoewski und Petersburg») із супровідним текстом відбулась на телебаченні в 1969 р. Востаннє Белль відвідав СРСР у 1979 р. Після цього настало взаємне збайдужіння: Белль активно виступав на захист письменників-дисидентів, а це викликало роздратування радянської офіційної влади.
Белль був глибоко віруючим католиком, для нього релігія була мірилом людської совісті. Він різко критикував офіційну церкву в романах «Дім без господаря «та «Очима клоуна». Не належав до жодної політичної партії, проте у передвиборній кампанії початку сімдесятих років активно підтримував Соціал-демократичну партію Німеччини. Опозиційна Партія християнських демократів та симпатизуючи їм засоби масової інформації оголосили Белля духовним наставником тероризму. У зв'язку з широкою облавою на терористів у будинку Белля в Ейфелі було вчинено обшук.
У 1974 р. Белль опублікував повість «Втрачена честь Катаріни Блюм, або Як виникає насильство і до чого воно може призвести» («Die verlorene Ehre der Katharina Blum oder: Wie Gewalt entstehen und wohin sie ftihren kann»), у якій знайшов відображення власний недавній досвід спілкування з пресою. Героїня повісті дала притулок людині, запідозреній у тероризмі, її прізвище потрапляє в газети, її цькують і обливають багном. У фіналі повісті вже Катаріна Блум здійснює терористичний акт проти журналіста, який заплямував її чесне ім'я. Повість спричинила великий суспільний резонанс, була екранізованою.
У 1982 р. на Міжнародному конгресі письменників на захист миру в Кельні Белль виступив з промовою «Образи ворогів», в якій нагадав про небезпеку реваншизму. Незабаром після виступу стався підпал будинку Белля в Ейфелі, в результаті якого частина будинку згоріла. Тоді ж рада Кельна присвоїла письменникові звання почесного громадянина (1982) і придбала архів Белля (1984).
У 1985 р. у зв'язку з сороковою річницею капітуляції фашистської Німеччини Белль опублікував «Лист до моїх синів» («Brief an meine Sonne»), в якому розповів про те, як він особисто пережив закінчення війни. Тема зведення рахунків з фашистським минулим присутня і в останньому посмертно виданому романі «Жінки на тлі річкового пейзажу» («Frauen vor Flufllandschaft», 1985).
Олександр Твардовський
(1910-1971)
Життя і творчість
Твардовський Олександр Трифонович, російський поет, народився в червні 1910 року на Смоленщині в родині сільського коваля, грамотної й начитаної людини, отож він був знайомий із російською класикою з дитинства. У 1922 році Олександр закінчив чотири класи, навчатися ж далі не зміг через матеріальні труднощі. Із 1924 року він надсилає до місцевих газет замітки, але друкують їх рідко. Поетичний дебют Твардовського відбувся в 1925 році: в газеті «Смоленське село» надрукували його вірш «Нова хата». У1929 році Твардовський від'їжджає до Москви в пошуках постійної літературної роботи, а в 1930 р. повертається до Смоленська, де вступає до Педагогічного інституту й живе до 1936 р.
На цей період припали тяжкі випробування для його родини: батьків та братів розкуркулили та відправили у заслання. Поза тим саме в ці роки виходить серія нарисів Твардовського «Колгоспною Смоленщиною» та його перший прозовий твір «Щоденник голови» (1932 p.).
Серйозним етапом у поетичній творчості Твардовського стала поема «Країна Муравія» (1934-1936), присвячена колективізації.
У 1936 році Твардовський переїжджає до Москви, де вступає на навчання до Московського інституту історії, філософії та літератури. У ці роки він багато перекладає класику народів СРСР. Іще під час навчання за заслуги в галузі літератури був нагороджений орденом Леніна. Всесоюзне визнання та літературна слава дозволяють поетові домогтися повернення із заслання родичів.
Військовий шлях Твардовського почався в 1939 р. Як військовий кореспондент він бере участь у поході до Західної Білорусії, а згодом у Фінській кампанії 1939-1940 pp.
У 1941-1945 pp. було написано поему «Василь Тьоркін», а в 1942-1946 pp. — поему «Дім біля дороги».
У 1950 році Твардовського було призначено головним редактором журналу «Новий світ». Основні твори подальших років: поеми «За даллю — даль» (1950-1960), «Тьоркін на тому світі» (1954-1963), «За правом пам'яті» (1967-1969); збірка «Із лірики цих років» (1959-1967).
Помер письменник у 1971 році, невдовзі після закриття журналу.
Олександр Твардовський відомий читачеві насамперед як автор поеми «Василь Тьоркін», що так полюбилася народу. У поемі важливими є не лише дієві глави, а й ліричні відступи, що названі гранично просто: «Від автора», «Про себе», «Про війну». У них висловлені думки про малу і велику батьківщину, про обов'язок перед нею, про відповідальність кожного «за Батьківщину, за народ і за все на світі». У них автор розмірковує, говорить з читачем правдиво та відверто, ділиться тривогами й надіями.
У фронтовій ліриці поета особливо виділяється тема героїзму. Тому Твардовський широко використовує жанр балади, для якого характерний пафос уславлення героїзму. До таких творів належать «Балада про червоний прапор», «Балада про товариша», «Балада про зречення».
О. Твардовський знав про війну не з чуток, сам пройшов її важкими дорогами багато сотень кілометрів, тому його вірші, правдиві та суворі, сповнені історичного оптимізму, віри в перемогу. Один із найкращих його віршів «Я був вбитий під Ржевом» написаний у формі монологу колишнього бійця, що поліг за свободу батьківщину й тому має право говорити з живими відверто, без зайвого пафосу.
Я убит подо Ржевом,
В безымянном болоте,
В пятой роте, на левом,
При жестоком налете...
Поетові вдалося створити збірний образ покоління, що лишилося на полях битв, чесно виконавши свій обов'язок до кінця. Автор зміг віднайти межу між життям і смертю, пам'яттю й забуттям, яку здатен зрозуміти й осягнути лише талант поета. Ця поезія сприймається як заповіт усіх полеглих, тих, хто не дожив до перемоги, тим, хто дійшов і здійснив її. Це й попередження всім наступним поколінням, щоб вони не допустили повторення кривавої війни, бо зупинити її складніше, ніж запобігти їй. Зі своєї далі поет говорить до нащадків, аби пам'ятали тих, хто заплатив за перемогу непомірну ціну — своє життя.
Завещаю в той жизни
Вам счастливыми быть
И родимой отчизне
С честью дальше служить.
И беречь ее свято,
Братья, счастье свое —
В память воина-брата,
Что погиб за нее.
«Вірші ці, — писав О. Твардовський, — продиктовані думкою й почуттям, які протягом усієї війни і в післявоєнні роки найбільше заповнювали душу». Це було те невичерпне почуття провини перед полеглими, котре жило в серцях фронтовиків, — усіх тих, хто боровся за Батьківщину і залишився живий. Тема вини перед полеглими ще виразніше постає у вірші «На карб не ставте дотепер мені...», який розкриває проблему історичної пам'яті й моральної відповідальності перед тими, хто поліг на війні.
Я знаю, никакой моей вины
В том, что другие не пришли с войны,
В то, что они — кто старше, кто моложе —
Остались там, и не о том же речь,
Что я их мог, но не сумел сберечь, —
Речь не о том, но все же, все же, все же...
Ліричний герой, розуміючи, що його вини немає в тому, що «інші полягли на тій війні», все ж не може не відчувати внутрішньої провини перед полеглими.
О. ГЕНРІ
(1862 - 1910)
О. ГЕНРІ (автонім: Портер, Вільям Сідней — 11.09.1862 — 05.06.1910) — американський письменник.
Народився в сім'ї лікаря. Можливо, успадкував схильність до літератури від матері, котра малювала та віршувала, та діда, редактора місцевої газети. Після смерті матері (1865) вихованням О. Генрі займалася тітка по батькові, Евеліна Портер. У її приватній школі він провчився до 1876 р. Одним із найпоширеніших завдань учительки було скласти продовження оповідання, початого нею. За спогадами однокласників, О. Генрі найкраще за всіх вдавалося вигадувати незвичайні кінцівки.
У 17 років О. Генрі розпочав працювати у свого дядька і невдовзі отримав диплом фармацевта. В аптекарському клубі він зустрічав найрізноманітніших людей; у той час розквітнув його талант карикатуриста.
У 1882 р. О. Генрі поїхав у Техас, де провів наступні п'ятнадцять років життя. Перші два роки жив на ранчо своїх друзів Холлів, де навчався всьому, що повинен вміти справжній мешканець Заходу, а також вивчав французьку, німецьку й іспанську мови. Переїхавши в Остін, О. Генрі працював клерком і весь вільний час присвячував читанню. 1 червня 1887 р. одружився з Етол Естес. Став креслярем у Земельному управлінні штату Техас і одночасно надсилав у різні редакції свої гуморески. У вересні 1889 р. отримав перший гонорар з газети «Детройт фрі прес», і того ж місяця народилася його донька Маргарет Ворз. Із 1891 р. О. Г. — касир в Остінському Національному банку.
У березні 1894 р. О. Генрі став редактором, видавцем, художником і автором газети «Роллінґ Стоун» («Rolling Stone»). Більшість оповідань, опублікованих у ній, — пародії на відомі літературні штампи. Чимало з них своїми темами, героями та стилем стали попередниками майбутніх знаменитих новел. Через брак коштів газета проіснувала всього рік.
В Остінському банку виявилася нестача, і О. Генрі звинуватили у розтраті, не взявши до уваги того, що він видав значну суму грошей без розписки з наказу керуючого банку, про що той попередив ревізора та суд. Чекаючи суду, О. Генрі вів гумористичний відділ у газеті «Х'юстон Пост» («Houston Post»). У скетчах і гуморесках того періоду вже з'являються теми «облудного блиску», іронії долі, прихованої шляхетності; діють такі герої, як митці, шахраї, закохані. Монолог «Репортера «Пошти» перед оповіданням «Ніч помилок» («The Night of Errors») містить кредо О. Генрі: його цікавить повсякденне життя звичайних людей, яких він порівнює з маріонетками.
Справу про розтрату поновили, й О. Генрі зобов'язали постати перед судом. Він переховувався в Новому Орлеані, де працював репортером, а через кілька тижнів виїхав у Гондурас. Враження від життя у цій тропічній країні правлять за матеріал для оповідань, яким властиві пригодницька фабула, реалістичні та яскраві замальовки природи, культури та побуту мешканців Латинської Америки. Згодом, у Нью-Йорку, за порадою видавця двадцять із них були перероблені й об'єднані у першу книгу О. Генрі — «Королі й капуста» («Cabbages and Kings», 1904; Для живої та насиченої подіями тканини роману характерне розмаїття способів типізації, на-смішкувато-іронічне ставлення до дійсності, гра зі словом, прийом циклізації новел за місцем дії чи головним героєм. Назва та передмова до роману нагадують про «Алісу в Задзеркаллі» Л. Керролла. Своїм змістом і сатиричною спрямованістю О. Генрі полемізує з «колоніальною» літературою (Р. X. Девіс та ін.) і наближається до авторів, які засуджували на початку XX ст. агресивність США щодо «бананових республік (Марк Твен, Г. Фуллер та ін.).
Через тяжку хворобу дружини О. Генрі повернувся в Остін. Відразу ж після смерті Етол його заарештували і в березні 1898 р. засудили до п'яти років ув'язнення. У в'язниці О. Генрі продовжував писати новели, головна тема яких — доля зневаженої людини. З досвіду цих років народився головний герой збірки «Шляхетний шахрай» («The Gentle Grafter», 1908); зустрічі з техаськими та мексиканськими розбійниками дали сюжети для «Серця Заходу» («Heart of the West' 1907); доля реального в'язня — в основі однієї з найкращих новел «Навернення Джіммі Валентайна» («A Retrieved Reformation»). Псевдонімом О. Генрі вперше підписався під оповіданням «Різдвяний подарунок Свистуна Діка» («Whistlir: Dick's Christmas Present»).
Вийшовши на волю, О. Генрі деякий час жив у Піттсбурзі, а в 1902 р. переїхав у Нью-Йорк Усе створене за останні вісім років життя — найзначніша частина творчості письменника. Вийшли друком збірки «Чотири мільйони» («The Four Million», 1906), «Палаючий світильник» («The Trimmed Lamp», 1907), «Серце Заходу». «Голос великого міста» («Voice of the City», 19081. «Шляхетний шахрай», «Дороги долі» («Road of Destiny», 1909) та ін.
Новела О. Генрі — визначне явище в історії світової літератури. Використовуючи досвід В. Ірвінґа, Е. А. По, Марка Твена й ін., перипетії власної долі та журналістські навики, О. Генрі довів де досконалості провідний жанр американської прози. Його новели вирізняються захопливою фабулою, стислістю, добрим гумором. їм притаманний принцип «подвійної сюжетної пружини», що спрацьовує у фіналі. Справжня розгадка старанно і непомітно готується від самого початку, але приховується підстановкою оманливого розв'язку.
Світ новел нагадує життя О. Генрі своєю калейдоскопічністю, неймовірністю і водночас буденністю того, що відбувається. Це енциклопедія повоєнної Америки, де з однаковою легкістю оповідається про ковбоїв Дикого Заходу, провінційних фермерів та продавщиць Нью-Йорка. Герой О. Генрі, зазвичай, пересічна людина, котра вміє знаходити пригоди у повсякденності. Автор називав своїх персонажів типами: його цікавила не їхня внутрішня подоба, а ситуації, в які вони потрапляють. Мова новел характеризується вживанням просторічної лексики та сленгу, широким використанням прихованих цитат із творів світової літератури.
Вершина творчості О. Генрі — новели про Нью-Йорк. Заперечуючи самою назвою своєї збірки («Чотиримільйони») твердження, щонью-йоркську суспільність утворюють чотириста осіб, новеліст відтворює бурхливе життя всіх чотирьох мільйонів його мешканців. Він звертається до таких характерних для його сучасників (С. Крейн, Т. Драйзер) тем, як самотність людини у великому місті, всесильність грошей; до проблем соціального дна. Але О. Генрі бачить у Нью-Йорку і особливий, казковий світ; це «велике місто Багдад-над-підземкою». Закони випадку і мудрої долі керують його мешканцями; розповідає про це добрий і насмішкуватий оповідач. Понад сто сорок новел читаються як розділи однієї книги, подібно до казок «Тисячі й однієї ночі». Вважати просто «розрадником» О. Генрі неправомірно: лише одна із його героїнь виходить заміж за мільйонера («The Buyer from Cactus-City»); протилежні за тоном новели «Дари волхвів» («The Gift of the Magi») та «Умебльована кімната» («The Furnished Room») доводять близькість горя та радості у світі. Після виходу «Чотирьох мільйонів» О. Генрі здобув шалений успіх. Критики з «Атлантік Манслі» («Athlantic Monthly») та «Букмена» («Bookman») порівнювали його з Ґ. де Мопассаном, А. Чеховим, Дж. Р. Кіплїнґом. Лише за 1904-1905 pp. О. Генрі написав близько ста двадцяти новел.
У 1907 р. О. Генрі одружився із Сарою Коулмен, своєю приятелькою по Ґрінсборо. Він працював над віршами до музичної комедії за новелою «Тому, хто чекає» («То Him, Who Waits»). З'явився задум роману — історія життя сучасної людини. Проте здоров'я письменника ставало дедалі гіршим. 5 липня 1910 р. О. Генрі помер у Нью-Йорку і був похований в Ешвіллі.
Ставлення критики до творчої спадщини новеліста було неоднозначним. У перші десять років після смерті письменника популярність його творів була вражаючою; його називали одним із видатних письменників світу (С. В. Дорен, А. Хендерсон, X. Роллінз). З 1919 р. кращі американські новели публікують у збірках «Оповідання, що отримали премію О. Генрі» («О. Henry Memorial Prize Stories»). У середині 20-х pp. О. Генрі почали вважати «розважальним» автором, котрий прикрашує дійсність (Ф. Л. Патті, Г. Менкен). Автори статей і монографій другої половини XX ст. визнають, що творчість письменника посідає унікальне місце в історії американської літератури. Сьогодні О. Генрі — один із найбільш читаних і популярних авторів у всьому світі.